Вацлав Гавел був однією з найпомітніших постатей останніх десятиліть. Його ім'я від самого початку було пов'язане з новим політичним мисленням та змінами в Європі кінця 80-х — початку 90-х років минулого віку. Гавела важко назвати політиком у традиційному розумінні. Більшість дослідників (напр., Г. Лисичкин) намагаються аналізувати і його політичні погляди відрубно від духовних принципів, що є певною помилкою. Духовність, мораль та політика для Гавела нерозривно пов'язані між собою. За конституцією Чехії президент має обмежені повноваження (затвердження суддів, присудження державних нагород, представницькі функції тощо). Проте авторитет Гавела не лише в Чехії1, а й у Європі та світі ґрунтується саме на його беззаперечній репутації. Рейтинг Гавела в Чехії тримався на рівні 60—70 відсотків. і нікому навіть на думку не спало б звинуватити його в якихось фінансових зловживаннях чи інших незаконних вчинках. По-перше, в Чехії (на відміну від України) вже досить давно реально діє цивілізована відкрита політична та юридична система і такі питання вирішуються досить швидко, по-друге, це б суперечило його внутрішнім принципам, яких він чітко дотримується все життя, а, по-третє, в це б просто ніхто не повірив. Висока моральність була альфою і омегою його життя — і політичного, і приватного. Це якраз той випадок, коли політичний лідер є водночас і незаперечним духовним лідером.
Після розгрому 1968 року «Празької весни» комуністична влада вдалася до репресій проти інакодумців. Ці акції увійшли в історію як період «нормалізації». У січні 1977 р. група дисидентів-інтелектуалів (П. Угл, Ї. Дінстбір, В. Гавел, Я. Паточка та ін.) підписали й опублікували відому «Хартію 77»—своєрідний «символ віри» всього дисидентського руху2. В квітні 1979 р. Гавел, разом зі своєю дружиною Ольгою та ще кількома дисидентами, став одним із засновників «Комітету несправедливо переслідуваних». Всі вони повністю усвідомлювали, на що йшли, і хотіли просто довести світу, що розмови влади про демократію і свободу слова є фікцією. Невдовзі всіх членів цього комітету було заарештовано і звинувачено в «підриві держави через розповсюдження наклепницьких матеріалів про соціалістичний лад3». Процес був типовим для тих часів і мав виразне політичне забарвлення. За вироками суду підписанти дістали від 2 до 5 років ув'язнення. Гавела було засуджено до 4,5 років. З цього, власне, й почалася історія цих листів. У них, як у краплині води, відбилися духовні засади Гавела, які не змінилися й тоді, коли він став президентом.
Червоною ниткою крізь усі листи проходить тема людини в соціумі, її складних почуттів до інших людей та самоідентифікації. Для Вацлава Гавела важливим є все, що робить людину людиною не в біологічному, а в соціальному сенсі. У в'язниці це набуває особливого звучання. Але те, що інший би сприйняв як життєву трагедію, Гавел сприймає як жорстоку необхідність і важливу школу для наступного життя. Він переводить тему свободи і не-свободи з матеріальної площини в духовну, шкодуючи не стільки й матеріальними проявами свободи, скільки за людьми, атмосферами, враженнями, які стали для нього недоступними. Внутрішній опір стає для нього джерелом збереження свого «я». З листів перед нами постає далеко не завжди сильний і впевнений у собі герой свого часу. Проте ці настрої мають тимчасовий характер і показують, що Гавел не позбавлений рис, притаманних пересічній людині. Постійні сумніви є для нього джерелом життєвої енергії й натхнення. Самооцінки Гавела часто вражають своєю об'єктивністю, а подекуди й нещадністю. Власне сумління для Гавела є найоб'єктивнішим суддею всіх його вчинків. Він не схильний перебільшувати своїх страждань і вимагати до себе якоїсь підвищеної уваги, а лише хоче відчувати себе в центрі подій, бути потрібним рідним йому людям навіть у в'язниці.
Для Вацлава Гавела як для справжнього екзистенціаліста всі цінності набувають своєї справжньої ваги лише в екстремальних життєвих ситуаціях. Звичайні на перший погляд речі під «в'язничним» кутом зору набувають зовсім іншого звучання. Внутрішня свобода — це те, заради чого він живе, і відмовитися від неї (так само як і від права вибору) для нього є неприпустимим. Він чудово розуміє, що його поведінка може бути причиною страждань інших людей, а тому намагається зайвий раз не ускладнювати їм життя.
Окремо слід сказати про його дружину — Ольгу Гавлову (Спліхалову). Вони познайомилися 1956 року, а 1964 побралися. Все життя вона залишалася для нього вірною супутницею життя та помічницею, хоча за тих умов це було зовсім непросто. Під час усіх життєвих негараздів, викликаних переслідуваннями з боку влади, вона була поруч. За словами самого Гавела, Ольга була для нього «незамінною життєвою опорою». Власне в сенсі стосунків з Ольгою листи майже не потребують якихось додаткових коментарів, через звичку Гавела-драматурга4 деталізувати складові внутрішнього світу людини. Він всіляко намагається пом'якшити її життя якщо не своєю присутністю, то хоча б чіткою й слушною порадою та теплим словом. Гавел добре усвідомлював (а одного разу прямо про це написав), що в певному відношенні їй доводиться навіть важче, ніж йому.
Ольга Гавлова була непересічною творчою особистістю, ніколи не перебуваючи «в затінку» свого чоловіка, та й він сам був проти цього. Вона брала участь у дисидентському русі та русі самвидаву, входила до редколегії часопису «О дівадле»5 (з 1986 р.). За видання у самвидаві «Оригінального відеожурналу» її було нагороджено премією «Чеського літературного фонду» за 1989 р. Після обрання Гавела 1989 р. президентом О. Гавлова заснувала благодійний «Комітет доброї волі» для допомоги інвалідам і людям з порушеннями психіки, проблеми яких замовчувалися комуністичним режимом. За діяльність цього комітету її 1991 р. було проголошено «Жінкою року»6. За допомогу дітям їй було присуджено дитячу премію «Баронеси з країни всіх Часів»7 (Голландія, 1995). Своєю діяльністю вона здобула великий авторитет серед пересічних чехів. Коли її не стало8, до Празького Граду (офіційна резиденція президента Чехії) вишикувалися багатогодинні черги, щоб вшанувати пам'ять «першої жінки» посткомуністичної Чехії. Власне авторитет та рейтинг Гавела значною мірою був рейтингом і авторитетом Ольги Гавлової. Подружжя Гавелів наче підтверджувало відомий афоризм, що шлюби творяться на небесах.
Жанр листів (до дружини чи інших родичів) є доволі поширеним у літературі. На теренах Чехії, наприклад, великої популярности набуло видання листів К. Чапека до О. Шайнпфлюгової.9 Але листи філософського плану із в'язниці в чеській літературі посідають особливе місце. В українській, особливо новітній, літературі листи із в'язниці, що мають значну літературну цінність, трапляються не так уже й рідко. Варто відзначити листи В. Стуса до дружини й сина, В. Марченка до матері тощо. Інша справа, що часто листи українських літераторів (Куліша, Коцюбинського тощо) видаються в багатотомних виданнях і в певному сенсі «розсіюють» свою художню вартість.
Публікація листів Гавела із в'язниці є першою на теренах СНД. Без них образ Гавела був би неповним. Перед нами постає не абстрактний Гавел-президент, а Гавел-мислитель, Гавел-драматург, Гавел-філософ, зрештою, просто Гавел-людина з усіма її плюсами й мінусами, злетами, падіннями і слабкостями. Але Людина з великої літери, гідна поваги за свою відданість фундаментальним гуманістичним цінностям навіть у часи переслідувань, людина, яка зуміла своєю теорією «малих справ», своєю природною терпимістю і толерантністю згуртувати націю для побудови відкритого, справді демократичного суспільства і, незважаючи на всі складнощі й спокуси'", досягти своєї мети.
Ігор МЕЛЬНИЧЕНКО,
спеціально для «УГ», Київ.
1 Коли 1996 р. вибухнув скандал навколо тодішнього прем'єра Вацлава Клауса, Гавел закликав його подати у відставку, і той змушений був дослухатися, хоча формально міг би цього й не робити.
2 Його ув'язнення 1977 р. було нетривалим, про що сам Гавел згадує в одному з листів.
3 Йшлося, зокрема, про низку центрів розповсюдження самвидаву, один з яких — «Едіце Експедіце» — заснувало подружжя Гавелів.
4 В одному з листів Гавел зізнається, що дуже любить порядок і є «невиправним бюрократом». Механізми, задіяні в його п'єсах, він ґрунтовно описав, і тому не бачу особливої потреби на них зупинятися.
5 «Про театр».
6 Присуджується щороку в Осло.
7 «Baronka ze Země všech časů».
8 O. Гавлова померла від раку 27 січня 1996 р. у віці 63 роки.
9 У цьому випадку простежується цікава паралель. Книга листів Чапека називається «Listy Olze», a Гавела «Dopisy Olze», що українською перекладається однаково— «Листи до Ольги».
10 Маю на увазі поділ Чехословаччини у 1992—1993 рр., коли вдалося уникнути (на відміну від розпаду Югославії) застосування сили.
Вацлав ГАВЕЛ
ЛИСТИ ОЛЬЗІ
(Вибране)
(В'язниця попереднього ув'язнення Рузинє; виконання вироку — в'язниці Гержманіце і Пльзень-Бори; червень 1979—травень 1982).
19.6.1979 (уривок)
Загалом я не сприймаю це своє ув'язнення ні так трагічно, як 77 року' (тоді все було значно гірше і я до того ж був переляканим початківцем), ні як якийсь жарт (як минулорічне); я сприймаю його швидше якось фатально, як щось, через що мені давно вже судилося пройти. Після цих двох дивних спроб, як для початку (Бог трійцю любить), остаточно сталося те, до чого я вже очевидно давно йшов. Коли б цього не сталося, я, напевно, був би дедалі нервовішим, бо підсвідоме весь час би чекав. У мене є відчуття, що коли все це закінчиться, я буду внутрішньо трохи врівноваженішим і навколо мене настане певний спокій.
Вашек
Субота 8. 9.1979. [...l
Ж. П. Сартр: «Пекло — це інші». Належним чином людина це усвідомлює тут, де люди на 6 кв. м мають безперервно разом співжити — набагато інтимніше, ніж у подружньому житті. І цього ніяк не можна уникнути. Добре ще, що в мене така вдача, що я можу вжитися з кожним і можу придушити в собі найрізноманітніші емоції. (Навіть якщо це іноді дуже важко, але давати їм вихід —ще більше пекло). У «Руде право»2 я читав статтю про експерименти науковців, які досліджують психологічні наслідки тривалого співжиття людей у закритому просторі. Я посміхнувся. Вони мають тут таку лабораторію і напевно самі про це не здогадуються.
Привіт, Вашек
Субота 3.11.1979.
[...І
Спробую трохи поміркувати над тим, що чекає на Тебе3. Мабуть, ти надовго залишишся сама. Клопіт навколо мене, який Ти мала досі (ув'язнення, адвокат, передачі, відвідування, процес тощо), промине й настануть довгі будні «солом'яної вдови». Думаю, що ти мала б виробити певну життєву і концепцію. Ось декілька думок на цю тему:
1) Не гнівайся і не хвилюйся. Цим Ти нікому не допоможеш і лише псуватимеш собі нерви. Займися чимось активним, цим ти принесеш мені найбільшу радість.
2) Продовжуй робити все, що робиш — книги, концерти, суспільні контакти, відстеження подій тощо. Все це чудово й можливості в цьому напрямі — безмежні. Збирання книг і текстів, магнітофонних стрічок, нотатки про події тощо.
3) Турбуйся про нашу оселю, насамперед, про Градечек4. Напевно, влітку Ти там будеш завжди. Утримуй його, щоб він не руйнувався. Що для цього буде потрібно в перспективі, ти знаєш добре, я про це часто писав. Щорічне фарбування і побілка, змазування оліфою огорожі, можливо, миття вікон, нова (вельветова) оббивка меблів тощо. Звичайно, з тобою там будуть родичі й друзі, які із задоволенням Тобі допомагатимуть. Мені буде приємно усвідомлювати, що там усе цвіте...
4) Щодо празької квартири, то я вже писав тобі про свою ідею... Розумію, що зараз у Тебе немає думки про переїзд. Але з часом, коли настане «буденність», знову поміркуй над цим...
5) Напевне, Твоє життя загалом буде дедалі більше вимагати певної практичної самостійности у тих напрямах, якими опікувався я (і де, як Ти сама часто скаржилась, я утискав твою ініціативу). Тобі потрібно буде турбуватися про автомобіль, навчитися добре на ньому їздити, звикнути до періодичних контактів з установами, організовувати самій (а не відкладати) багато справ, бодай трохи орієнтуватись у деяких технічних речах (електрика, вода, опалення, грамофон, магнітофон, друкарська машинка і т. ін.).
6) Я розумію, що в Тебе є власні турботи й проблеми, і що різні мої поради, інструкції й завдання, звернені до Тебе з цієї моєї нори, часто виглядають цілком недоречними, якщо взагалі не абсурдними та нікчемними. Все це зрозуміло, і, мабуть, з часом стане очевиднішим. Попри це, я все ж думаю, що тобі не варто бути зовсім байдужою до моїх пропозицій і бодай частково до них дослухатися. З одного боку, щоб я тут не збожеволів, з другого — добре було б, коли б Ти дослухалася до моїх думок хоча б тому, що це принесе мені радість. Так само як і за моїх минулих ув'язнень, у мене є дуже сильне відчуття того, що я все витримаю значно краще, коли знатиму, що в нас удома все гаразд і що я-маю вплив на нашу оселю навіть і па відстані.
7) Гадаю, що Твоя культурна діяльність, твоє громадське життя (між іншим, чи не поновити тобі «жіночі посиденьки»?) і Твоя турбота про наші помешкання достатньою мірою завантажить тебе працею і Ти не сумуватимеш за роботою. Тобі важко буде щось знайти, і для мене було б найкраще, якби Ти цілком присвятила себе нашим проблемам. Але коли б тобі захотілося якоїсь іншої праці, то, безумовно, тут має йтися не більше, ніж про якусь тимчасову роботу в Празі на зиму. Думаю, щось подібне до того, чим були театральні постановки. Щось, що тебе б розважало.
8) На мене чекає велике цеберко гіркоти. Певна річ, я мушу випити його, нічого не вдієш; у цьому мені ніхто не допоможе. Я це якось здолаю. Це не має пригнічувати Тебе, вибивати з колії чи псувати Тобі життя. Думай про мене, але не про ту гіркоту. Вистачить, що її зазнаю я, і немає сенсу нівечити життя ще й тобі. Це мене б дуже гнітило. Найбільше мені допоможе, коли я знатиму, що Ти дооре вправляєшся, що весела, активна, що знаєш, чого хочеш, і не впадаєш у відчай. (Під час твого вчорашнього відвідування мені здалося, що Ти втратила надію — це якось не пасувало до добрих новин. Ти не була такою веселою і врівноваженою, як минулого разу— і сумніви щодо переїзду мене збентежили).
Ми пережили й не таке, переживемо й це! У кожного буде власний шмат турбот і кожному потрібно буде долати їх по-своєму. Нам потрібно підбадьорювати, а не пригнічувати одне одного. Загалом я не применшую твоїх турбот, у певному сенсі Тобі навіть важче, ніж мені. Я лише розмірковую про те, як, на мою думку, ти мала б цьому протистояти.
[...]
Цілує Тебе твій Вашек
Вацлав ГАВЕЛ. ЛИСТИ ОЛЬЗІ
111
7.08. 1980, [...]
Перебуваючи тут, людина — хоче вона того чи ні — ставить запитання, чи має все це сенс і який. Що більше я про це думаю, то більше усвідомлюю, що не знайду останньої й остаточної відповіді в якихось зовнішніх проявах, які залежать від так званої інформації: жодна інформація мені не дасть відповіді. Відповідь — позитивну відповідь — я зрештою знаходжу лише в собі, у своїй загальній вірі в сенс речей, у своїй надії. Тобто: за що людина відповідає? До чого має стосунок? Що є останнім горизонтом її діяльности, абсолютною межею всього, що вона робить, істинною «пам'яттю буття», сумлінням світу й найвищою «судовою» інстанцією, що є тим вирішальним мірилом, тлом чи простором для кожного її екзистенційного досвіду? І, водночас, що є найважливішим свідком чи загадковим партнером її щоденних дискусій із собою; тим, чого людина — хай перебуваючи в будь-якій ситуації — безперервно потребує; на що сподівається і до чого звертається у своїх діях; тим, що лякає і береже її своєю непідкупністю і всезнанням5; тим, чого, власне, людина єдино прагне і на що покладається? Я з дитинства відчуваю, що не був би самим собою — людською істотою — якби не жив у тривалому, багатоманітному напруженні із цим своїм «горизонтом», джерелом сенсу й надії— ще з юності я не певен, ідеться тут про «досвід Бога», чи ні. Хай там як, але я, безумовно, не є добрим християнином і католиком (як багато моїх добрих знайомих), з багатьох різних причин, наприклад, тому, що я не схиляюся перед своїм богом і просто не розумію, чому я маю перед ним схилятися. Тим, чим він є — обрієм, без якого нічого б не мало сенсу і мене б не існувало теж — він є вже у своїй основі, а не завдяки своїй потузі велетня, котра б заслуговувала на пошану. Я не вважаю, що його зразковим пошануванням мені б вдалося поліпшити світ, і думка, що той мій «інтимно-космічний» партнер, який є, по-перше, моєю свідомістю, по-друге, моєю надією, по-третє, моєю свободою і по-четверте, таємницею світу, вимагає якогось вшанування чи судив би мене за мірою моєї пошани до себе, для мене є доволі абсурдною. Із цим пов'язано й те, що я все і завжди маю наново зважувати, первинне, автентичне від початку, тобто в безпосередньому діалозі зі своїм богом, і що я нічого не можу полегшити, посилаючись на якийсь пошанований матеріальний авторитет, хай навіть і на Святе Письмо. (Звістку Ісуса я сприймаю як заклик до власного шляху). Я є просто дитиною поняттєвого, а не міфологічного віку, а тому і мій бог, коли я змушений про нього говорити (що робити мені дуже не подобається), виявляється чимось страшенно абстрактним, туманним і далебі малопривабливим (тим більше, що й моє ставлення до нього важко вловити). Саме таким чином він проявляється лише тому, кому я намагаюся про нього розповідати — цей досвід є, певна річ, живим, щирим і конкретним, можливо (завдяки багатоманітності, яка дивує знову і знову), більш живим, ніж у будь-кого, хто має свого «нормального», належним чином облаштованого всіма належними атрибутами Бога (які його часто, хоч як це дивно, закривають, аніж наближають). Що також властиво для мого бога: він є майстром очікування, чим іноді мене доволі нервує. Він аранжує переді мною різними можливостями і мовчки чекає, що ж я робитиму. Якщо я припущуся неправди, він мене карає — цілком і наскрізь (наприклад, докорами сумління), якщо не припущуся, то мене винагороджує (моїм полегшенням і радістю) — зрештою, часто він залишає мене в непевності. (Між іншим, коли я відчуваю докори, то чому я їх відчуваю? і коли радію, то чому радію? і чи це не є знову через нього?)6. Його Страшний Суд7 відбувається нині безперервно, постійно, і при цьому він завжди останній знову і знову8: нічого з того, що сталося, вже не може бути по-іншому, все залишається в «пам'яті буття» — залишусь там і я — засуджений довічно бути наодинці із собою — таким, яким є і яким сам себе створюю.
Але я розпочав із чогось зовсім іншого: з питання — чи має все це сенс? Та обставина, що останню і вирішальну відповідь я можу знайти лише у собі, природно, не означає, що мене не цікавить, що про це думає «зовнішній світ», чи що мене цей світ не цікавить. Однак я живу в ньому, він створює мені мої можливості, з його матерії струкгуруються мої життєві альтернативи і лише через нього я маю стосунок і до цього «вищого горизонту». Іншими словами: я був би тобі вдячний, якби ти підготувала кілька слів на цю тему для нашої зустрічі. Ти знаєш мої погляди, вони не змінились, але чи не змінився світ довкола нас? Чи не змістилися в ньому акценти? Чому, наприклад, раптом виїхало стільки друзів?
[...]
Цілую, Вашек
1.11.1980.
[...]
Як Ти вже могла завважити з деяких моїх листів, я у своїх розмірковуваннях часто (хоча й лише фрагментарне, розсіяно і спрощено, а по-іншому й неможливо) повертаюся до різних аспектів питання про відповідальність, про те, що de-facto робить людину людиною і є основою її ідентичносте... Те, що я до цього повертаюся саме тут і зараз, має свої природні причини: я вирваний зі свого світу і своєї оселі, з рідного простору, котрий якось «автоматично», безпосередньо і спонтанно — з живою щоденною конкретністю — надавав сенсу всьому, що я робив. Тому, що ця база є для мене нині закритою, цілком логічно актуалізується питання, яке раніше, власне, й питанням не було, бо моє «ставлення» до цього «закритого» світу, або ж моя відповідальність щодо нього, саме тому починає переходити з підсвідомости у свідомість як жива і постійно присутня тема, бо вона є закритою. А відтак я починаю з новою нагальністю розуміти багато речей, насамперед те, що людина— навіть не усвідомлюючи цього, або набагато більше, ніж вона це усвідомлює — всім, що робить, до чогось ставиться, до чогось поза собою, до якогось свого особистого екзистенційного горизонту, вона все робить на тлі цього горизонту, який визначає й надає сенсу її вчинкам приблизно так, як небо робить зірки зірками. І речі, здавалося б, зовсім незначні і, на перший погляд, цілком орієнтовані лише на особисті потреби, приховують десь у глибині це «ставлення»:
навіть якщо я, наприклад, п'ю свій незмінний чай і намагаюся налагодити якомога гармонійніший внутрішній настрій, я не роблю це — строго кажучи — лише для самого себе: якщо я хочу пережити все це, наскільки взагалі можливо, без втрат та із здоровими нервами, то, без сумніву, для когось або для чогось, для Тебе, для своїх рідних і близьких, своїх друзів і знайомих, для певної спільноти і певного — якщо хочеш — «оточення», для сукупности певних відношень, цінностей, ідеалів, які наповнюють сенсом моє життя, для певного свого світу або просто для світу. Уявлення про хімічно чистий егоїзм є абсурдним, отже, якщо не зважати на світ і на факт, що ми живемо у світі й для світу і що лише в контексті будь-якого «не-я» існують такі речі, як щастя, свобода тощо і мислимі взагалі як такі, то в результаті зникає і будь-яке обгрунтування будь-чого, навіть такої, на перший погляд, насолоди, як пиття чаю в затишку. Звісно, цей горизонт9 має декілька шарів: насамперед найближчим є горизонт з фізичної точки зору, тобто той дивний горизонт середовища, до якого я поставлений у цю мить, який я також якось обживаю, в якому я також у певний спосіб хочу бути самим собою. Навіть якщо це якийсь невеличкий, огороджений стіною простір, я його приймаю, мушу приймати і не можу його ігнорувати (вже хоча б тому, що людина, власне, нічого не може ігнорувати). Проте його стіни закривають щось набагато важливіше — навіть якщо воно віддалене, невидиме і «лише» у спогадах — реальний горизонт моєї екзистенції. За стінами моєї псевдодомівки сховано обрій моєї справжньої домівки; зрештою, і моє ставлення до цієї псевдодомівки визначається і обґрунтовується моїм ставленням до домівки, яка, хоч і є закритою, проте є справжньою домівкою назовні, котру хоча й не бачу, є дуже конкретним горизонтом мого життя. Цей важливий горизонт, певна річ, ще не є останнім, постійним і справді абсолютним; так як для мандрівника поступово змінюється пейзажний горизонт його шляху (гори змінюються рівнинами, іншими горами, силуетами міст тощо), поступово змінюється і цей конкретний екзистенційний горизонт, або ж структура нашої екзистенційної домівки: значення різних людей, відношень, середовищ, обов'язків, цінностей, кохання і страхів поступово розвивається і змінюється; сьогодні для мене, наприклад, важливішим є духовне і моральне спілкування з деякими іншими людьми, ніж ті, що утворювали мій горизонт, скажімо, десять чи п'ять років тому (увага: фізичне переміщення ролі не відіграє, тут важить переорієнтація особистости — і це друге не має бути, хоча й буває — обов'язково пов'язаним з першим). Але так само, як за конкретним горизонтом мандрівника, що змінюється в будь-який спосіб, завжди і безперервно залишається (чи таким, що відчувається?) певний (уявний?) «горизонт як такий», «горизонт у собі» (пейзажу без горизонту не буває) — силует обрію10 закривається, відкривається, будь-як змінюється, але сам обрій залишається й існує незалежно від цього закривання і змін. Так і за цим конкретним екзистенційним горизонтом (хоча й закритим у цей момент стіною, але таким, що від того ще більше внутрішньо відчувається) приховується певний наступний — власне вже «третій» горизонт: він є найбільш уявним, найабстрактнішим, найзакритішим і таким, який найважче вловити, але водночас парадоксально якимось найповнішим (він продовжується, коли все конкретне зазнає краху, і є найтривалішим, останнім і абсолютним — як абсолютний обрій усіх життєвих відносностей) — він є тим горизонтом, про який я нещодавно в одному листі написав, що це той горизонт, котрий як нескінченно далека метафізична пряма життя, що окреслює його сенс
— багато хто називає Богом. Папір наближається до кінця, я закінчую (стисліше:
перериваю себе) свою медитацію і буду її принагідне продовжувати тим, з чого (як мені, мабуть, закинули б феноменологи) я мав би розпочати: тобто з міркування про те, як конкретно я власне переживаю своє ставлення до «закритого» горизонту домівки, яким він є в моїх уявленнях — чи, кажучи простіше, за чим і в який спосіб я сумую, про що і як думаю та згадую, що і як уявляю собі, про що мрію.
Вітаю і цілую всіх (старих і нових) мешканців мого горизонту— і насамперед Тебе!
Вашек
15.11. 1980.
[•••l
Я вже довгий час збираюся написати тобі про те, в який спосіб мені бракує свободи й нормального життя. Як я вже писав Тобі минулого разу, це тема доволі важка і я поки не знаю, як мені найточніше описати цю проблему. Отже, міркування, які я сьогодні присвячую цьому, є лише попередніми, вони стосуються тільки деяких нескладних аспектів теми і, звичайно, не вичерпують її — вони, швидше, лише певним чином окреслюють цю тему.
Перші тижні ув'язнення я дуже сильно сумував (як і за попередніх ув'язнень) за всім можливим і неможливим, насамперед, природно, за моїми близькими, але не лише за ними: це був сум за багатьма конкретними речами, атмосферами, середовищами, взаєминами, ситуаціями, враженнями тощо. Мені доводилося багато думати про те, що я робив би, якби мене відпустили. Я увляв собі багато близьких мені істот, друзів, знайомих, знову і знову в моїй голові «прокручувалося» все, про що б я хотів з ними поговорити (і докори, що я не зробив цього на волі), але не лише це: я уявляв собі, як я схожу потом у сауні, як плаваю в басейні, як гуляю Малою Страною", сплю у своєму ліжку у власній піжамі, споживаю в тому чи тому ресторані біфштекс, салат із омарів чи вершковий торт, готую на Градечку курей-гриль і додаю до них майонез із капарцями, потягуючи при цьому біле вино і слухаючи свої улюблені платівки, як лежу у траві й засмагаю, п'ю вранці свою міцну каву, ходжу до галерей і ресторанчиків, у кіно на гарні фільми, до майстерень друзів-художників і т. ін.
Ці конкретні спогади, болісні мрії, нав'язливі уявлення й плани, що повертаються знову й знову, з плином місяців починають відходити на другий план, слабнути; не те щоб я став помалу забувати увесь цей горизонт своєї домівки, але наче стали відступати конкретні контури і дратівлива нагальність конкретних елементів, і різні окремі речі поступово почали зливатись у певний монолітний, але вже завішений прозорим тюлем, образ домівки як певного віддаленого «втраченого раю», який колись був, але якого тепер немає і який одного разу — бозна-коли — знову в якомусь (безсумнівно, значно зміненому) вигляді з'явиться. В одному з колишніх листів я назвав цей світ «конкретним горизонтом» — він просто втратив фізичну присутність і зі сфери конкретних радісно-болісних смислових спогадів, смутку, мрій та тілесно дратівливих проектів перемістився до якоїсь глибшої сфери моєї душі, де я постійно перебуваю, але в дещо інший спосіб: якось опосередковано, менш безпосередньо і менш дошкульно у фізичному сенсі, все якось більше духовно — але саме тому й більш суттєво: як приховану сукупність параметрів життя, мірило і безмежність його сенсу. Я переживаю відсутність цього світу вже не так тілесно (вже давно в мене таке відчуття, що коли б я раптом зараз з'їв омріяних курчат із майонезом із капарцями і випив склянку білого вина, то, швидше за все, мене б негайно розвезло), але все більше — як цілісність і сукупність цінностей — сприймаю як щось, що є джерелом моєї надії, обгрунтуванням моїх жертв (як це піднесено називається), як щось, у чому, власне, полягає сенс усіх моїх вчинків. І що менше цей світ дратує мене матеріальним відчуттям своєї матеріальної12 відсутности, то сильніше, щоденніше13 і незамінніше він присутній у моєму житті в своєму абстрактному вигляді, як хоч і «розпливчасте», але всюдисуще тло, що знову і знову допомагає бачити все у справжньому світлі й необтічних контурах.
Усе це зміщення — між іншим — є виявом певного екзистенційного самозахисту: коли б людині протягом кількох років доводилося думати про те, куди і з ким вона могла б ходити, що могла б робити, що могла б їсти тощо, коли б вона була на волі, то, мабуть, вона збожеволіла б. Тому дедалі більше доводиться піклуватися про доступні цінності: як побути певний час у спокої, почитати щось гарне, добре виспатись, уникнути якихось конкретних (зайвих) неприємностей, утримувати в чистоті й порядку речі, бути задоволеним своєю працею. Це порівняння не є достоту точним (сподіваюсь, я тут не на все життя), але чомусь це нагадує ситуацію людини, яка, скажімо, втратила ногу: безперечно, поступово її дедалі більше цікавитиме, як щонайкраще і без болю ходити на протезі, ніж і е, що б вона робила, коли б у неї весь час були обидві ноги. Але при цьому «двоногість» також залишається присутньою в її житті, лише в трохи іншому вигляді, ніж у тих, хто справді має дві ноги: з очевидного і непрорахованого факту він перетворюється на наявне, абстрактне, але прорахованіше і, зрештою, значиміше щодо наявного мірила всіх його вчинків — насамперед його зусиль успішно прожити життя з протезом.
Я знову повторюю, що пишу лише про деякі аспекти цієї теми, які легше описати. Якщо бути точним, то зараз би мало бути міркування про те, як людина переживає втрату свободи, в чому, власне, ця втрата полягає, чим вона є і чого тут людині найбільше бракує. Найбільше не вистачає зовсім не домівки з усіма людьми й цінностями, що її утворюють, — це є складовою частиною якоїсь ширшої і комплекснішої втрати: наша «екзистенційна домівка» в певному сенсі є «лише» конкретним результатом нашого вибору — тут бракує не стільки цього результату, скільки взагалі самої можливости вибирати. Але писати про ці складні речі, принаймні поки що, я не наважуюся. Для мене все це ще не є чітко осмисленим. [...}
Цілує Тебе Твій Вашек
21.12.1980.
[...]
Ти згадуєш, що майже щодня про мене з кимось говориш і що через це я, власне, постійно трохи присутній вдома; Іван14 також писав про мою відносну присутність — це наштовхує мене на тему, про яку я іноді розмірковую, тобто на питання — як, власне, вигладає людська екзистенція з точки зору простору і часу.
У людини — очевидно, на відміну від інших живих істот — є здатність відтворити багато з того, що вона безпосередньо не бачить чи не сприймає; коли я закрию очі, то зможу уявити собі Градчани15, празькі трамваї або інтер'єр Ротісерії, а перед собою на столі відбивні по-пармськи з майонезом, капарцями, склянкою білого вина. Так само, як і відбивні по-пармськи, ми можемо, безперечно, відтворити й відсутню людину, можемо в глибині душі тішитися з її жестикуляції, посмішки, способу мовлення тощо. Однак лише цим питання не вичерпується, а навпаки, з цього воно лише починається. Особа іншої людини для нас є аж ніяк не замкненою сукупністю спогадів про окремі пов'язані з нею явища чи події, тим, що характеризує її, як певний смак і запах характеризують відбивні по-пармськи; інша людина є для нас навіть не тим, що вона зробила і як поводилась; однак все це для нас також і насамперед є широкою сферою «можливого»: тим, що вона могла б зробити, що б вона про те чи те могла подумати, як, поставитися до того чи того, як могла б зреагувати на те чи те тощо. Людська особистість (серед іншого) є великою сукупністю можливостей, потенційностей, перспектив, відношень, запитів, поглядів і уявних реакцій; вона є чимось відкритим, завжди актуальним; не лише явищем, а й джерелом імовірних явищ; не лише конкретним прожитим життям, а й способом життя взагалі, життєвою альтернативою, яка знову і знову до нас звертається і провокує; це є певний потяд на світ, відображення світу, спосіб буття світу, поклик16 до світу. Але не лише цим: коли ми відтворюємо когось відсутнього, то шкодуємо за тим, що його немає з нами, або, навпаки, радіємо, що нам не потрібно бути з ним... Ми нервуємо через невпевненість у тому, що б ми робили, якби були з тією чи тією людиною; мріємо, щоб вона те чи те переживала разом із нами, щоб ми могли щось обговорити з нею, чи, навпаки, боїмося, що вона те чи те муситиме пережити і т. д. і т. ін„ Отже, іншу людину ми уявляємо як щось знайоме з минулого, що ми оживлюємо у спогадах; вона не є для нас отим «способом буття світу» як чимось, що існує поза нами і чимось у собі; але ми відчуваємо і проживаємо її як інтегральну складову своєї власної присутности й майбуття та своїх власних можливостей; «ми знаємо її», відчуваємо її, а головне, ми до неї знову якимось чином відносимося, ми поводимося з оглядом на неї, так, наче вона з нами і про все знає (або, навпаки, так, щоб вона про те чи те ніколи не змогла довідатися, що є негативною формою того самого); отож її особистість, як видається, і є певним станом, розміром чи складовою нашого власного існування; як певний «спосіб буття світу», з яким ми рахуємося у своїй поведінці і який є складовою нашого «конкретного горизонту», отже, він—хочемо ми цього чи ні — і є складовою того способу буття світу, яким є наше власне «я». Особистість іншого, або ж людської екзистенції (принаймні так, як ми її відчуваємо), набагато перевищує фізичну особу свого «носія» і не є тотожною йому, хоча, безперечно, вона від неї походить і є її центром): ми її виразно відчуваємо й тоді, коли взагалі не маємо контакту з її носієм: інша людина для нас (тобто в нас) не перестає існувати ані коли вона переходить до іншої кімнати, ані коли залишає наше місто, від'їжджає за кордон чи перебуває в ув'язненні; наше ставлення до неї жодним чином безпосередньо не пов'язане з її фізичною присутністю; ми можемо відчувати і переживати особу навіть тоді, коли її особисто17 не знаємо й ніколи з нею безпосередньо не зустрічалися (Так само, з другого боку, цілком можливо, що, фізично знаходячись поруч із кимось, ми майже не відчуваємо його особу, немов ця людина є для нас предметом умеблювання).
Як досвід іншого в собі узагальнює широкий обрій «можливого», так і сам цей досвід є складовою «можливого»: чиясь людська особа не зникає в ту мить, коли ми перестаємо її відчувати, вона не перестає існувати навіть у ту мить, коли її ніхто не відчуває, — вона існує й надалі, якщо не в інший спосіб, то принаймні в сфері «можливого», як можливість такого досвіду. Отже, людська екзистенція не лише перевищує духовну сутність свого носія, а перевищує, ймовірно, і фізичну сутність свого відчуття іншими. Нічого, що вже одного разу сталося, не може статися по-іншому; все, що колись і якимось чином відбувалося, триває постійно18 воно назавжди укладено в «пам'яті буття». І все, що ми вважаємо дійсним, реальним, наявним, є лише невеликим і дуже нечітко окресленим острівцем в океані «уявного», або «можливого», або «минулого», буття; воно черпає свій зміст і сенс лише з цього свого материнського середовища; лише на цьому тлі ми можемо відчути це так, як відчуваємо. Разом з тим те, що вже одного разу в певний спосіб сталося (або могло чи мало статися) і що вже не може статися по-іншому, триває природно в "пам'яті буття»: людська особистість, людська екзистенція не загине, якщо її "власник" перейде до іншої кімнати, або якщо його ув'язнять чи про нього всі забудуть, вона не загине навіть тоді, коли людина зрештою помре сама чи помре остання людина, котра її знала чи взагалі знала, що хтось такий існував. Людську особистість, яка вже одного разу існувала, вже ніхто не зможе викреслити з історії буття; вона буде існувати в ній завжди...
Ти часто дивувалася, звідки в мені — такій раціональній людині — береться переконання про безсмертя людської душі. Я спробую написати Тобі про це більше й грунтовніше, але й те, що я написав сьогодні, ти можеш сприймати як невеликий внесок до цієї теми. Справжню основу безсмертя тут, однак, не висвітлено (лише показано спосіб, у який сучасна людина може уявити безсмертя або включити його до своєї картини світу); однак — і це вже стало традицією моїх міркувань у листах, які є подекуди безладними — те, що має прийти пізніше, випереджає те, що має прийти раніше19; бракує якогось поєднання, чимало речей лише розпочато або спрощено. Це все, напевно, можна вибачити з огляду на обставини.
[...]
Цілує Тебе Вашек
16. 04. 1981.
[...]
В останніх листах я декілька раз ужив поняття «лад» (лад світу, лад речей і т. ін.). Коли я сьогодні зранку зашивав свої штани, мені в голову прийшла думка, що мені потрібно для Тебе, та й для себе, трохи пояснити — який власне зміст має для мене це поняття.
Значення такого абстрактного поняття, зрозуміло, змінюється залежно від кожного нового зв'язку, в якому його вживають, і, зрештою, залежить від таких тонких речей, як забарвлення й відтінок даного контексту (тим більше коли йдеться про міркування белетриста в листі, а не про усталені в поняттєвому плані конструкції філософа). Тому я сказав би, що принаймні для мене особисто, існують чотири головні й досить очевидні значення цього поняття, які відрізняються одне від одного, іншими словами, можна говорити про «чотири лади»20.
В усіх явищах і сутностях світу ми, так чи так, спостерігаємо, відчуваємо або в різний спосіб екзистенційно переживаємо щось на зразок загального «ладу буття». Його основа і сенс покриті таємницею; цей порядок є загадковим, як Сфінкс, він21 кожного разу звертається до нас по-іншому і завжди в такий спосіб, у який ми самі відкриті, на який налаштовано наш слух.
Поряд із глобальним дивом буття стоїть як його невід'ємна частина і водночас протилежність, як особливе повторення і бунтівлива спроба його пізнати, зрозуміти, оволодіти ним і перевершити його — диво людського духу, людської екзистенції. У безкінечній тиші всюдисущого ладу буття звучить схвильований голос порядку людської свободи, життя, духу. Тонко структурований світ, наповнений сенсом і надією людського буття, що відкриває нові горизонти свободи й підносить людину до глибшого досвіду, незчисленних22 виняткових духовних (містичних, релігійних і наукових) і моральних систем; цей особливий спосіб, у який порядок буття відтворюється і якому водночас по-своєму надає сенсу міфологія (раніше) і мистецька творчість (нині, тобто в історичні часи); коротко кажучи, лад — це те, завдяки чому людина стає людиною в найкращому значенні цього слова — все це конституює «лад життя», «лад духу», «лад людської діяльности» як об'єктивізований вираз цього «другого створення світу»23, яким є людське буття.
Я б сказав, що «лад життя» є «легітимним сином ладу екзистенції», бо він виростає з незнищенної віри в його сенс і безстрашної конфронтації з його таємницею.
Супроти цього щирого ладу, як діяльности того, хто створений за «образом Божим», щоразу знов і знов постає його спотворений візаві і зла карикатура, — «незаконний син ладу буття», який походить від байдужости до проблеми сенсу і ненависного страху його таємниці: жахлива діяльність людини як «образу диявола»; лад насильного збайдужіння, досконало організованого безсилля і керованої з одного центру порожнечі й нудоти, разом з розумінням людини як кібернетичної одиниці без розкутої волі, власного розуму і неповторного життя, з цим облудним ідеалом «порядку» як цнотливої назви кладовища. (Я тут знову посилаюся на чудовий аналіз фашизму Фромма).
«Ладу життя», що підживлюється мрією про сенс і переживанням таємниці буття, протистоїть «лад смерти» — пам'ятник абсурду і кат таємниці, як матеріалізоване «ніщо».
Зрештою, четвертим ладом є той, що я мав на увазі, коли недавно розмірковував про себе. Він є нічим більшим і нічим меншим як просто реальним перебігом справ, насамперед людських, дійсністю навколо нас, її правилами, звичаями, обставинами, відношеннями — такими, якими вони є, а саме різноманітними, суперечливими, складними, з усім добрим і поганим, гарним і потворним, сенсонаповненим і абсурдним; простіше кажучи, це є просто «безладне все», що називають життям. До нього належить не лише сфера адаптації24, умовностей, упереджень, різних видів автоматизму тощо, а й сфера природних, здорових домагань і зрозумілих очікувань; це певна система буття, до якої людина може входити з почуттям відповідальности й без нього, щоб наповнити себе найкращим, щоб реалізувати найгірше; щоб змінити цей лад на краще і щоб, навпаки, розвивати в собі все низьке, викривлене, те, що відчужує. Хай там якою є людина і хай там як вона входить і включається до цього ладу, це може відбуватися — незалежно від цінності її намірів — спокійно, достовірно, спонтанно і досконало25, чи, навпаки, від самого початку може супроводжуватися різним ступенем невпевнености, сумнівів або нестерпним відчуттям власної відчужености.
Якщо знов повертатися до себе: те, що мені подобається порядок і гармонійні структури, хтось може зрозуміти як некрофілійну любов до «ладу смерти». Я, і це природно, проти цього протестую: моя посилена потреба включитись у «лад речей» (тобто лад у четвертому значенні цього слова) виявляється в посиленому намаганні брати участь у «ладі життя» і опиратися тому, що створює йому найбільшу загрозу, тобто «ладу смерти».
[...] ' Цілує Тебе Твій Вашек
9. 05. 1981.
[...]
Свого часу я вже писав про те, чим є для мене моя домівка і в який спосіб, за чим і як я дуже сумую, як змінюється роль, яку для мене відіграє світ, від якого я відірваний. Певним антиподом моєї тодішньої теми є питання — чим, власне, для мене є моє ув'язнення26, яку роль воно відіграє в моєму житті.
Я навчився не приділяти ув'язненню й тому, чим я в ньому є, більшої від нормальної і ніж це необхідно, уваги: я цікавлюся ним лише тією мірою, яка, по-перше, є необхідною для того, щоб я міг тут жити без зайвих проблем, і яка, по-друге, випливає із зацікавлення моїм людським і соціальним середовищем, зацікавлення, яке було б у мене будь-де і будь-коли. Однак дослідження питання, яке я поставив на початку, привело мене до дивного висновку: моє ув'язнення27 — не явище саме по собі, а його розмаїті конкретні вияви, наслідки і все, що до нього належить, — співвизначає, у різний спосіб впливає на моє життя набагато більше, ніж людина могла б собі, на перший погляд, це уявити. Насамперед воно наскрізно проходить через усю сферу моєї буденности: суворо визначає мій розпорядок дня і фактично з ранку до вечора більше чи менше впливає на будь-які мої дії та їх спрямування, умови і обсяг, співвизначає спосіб моєї поведінки, формує мої звички, мій режим, турботи, коротко кажучи, все, що є звичною сферою турбот людини про саму себе і своє включення до довкілля. Але не лише це: воно більше чи менше розпоряджається характером, мотивами, обставинами і виявами всіх моїх настроїв; визначає мою перспективу часу і простору, надає конкретної форми моїм радощам, надіям, цілям, побоюванням, стражданням і всім ускладненням, з якими щоденно доводиться зустрічатися; воно забарвлює критерії моїх суджень про різноманітні явища і дії, які мене оточують; надає конкретного вигляду більшій частині того, що соціологи називають «системою цінностей людини». Цей наскрізний вплив проникає аж до найменших деталей моєї поведінки, впливає, наприклад, на— проілюструю це єдиною сферою мого життя, з якою Ти зустрічаєшся, — не лише на зміст, обсяг і наповнення моїх листів додому, а й на їх стиль і навіть на почерк (ти, мабуть, звернула увагу, що я намагаюся писати розбірливіше).
Конкретне середовище, в якому опиняється людина, завжди, певна річ, впливає на її щоденне життя — і напевне в небагатьох місцях так комплексно, як тут.
Описаними впливами справа не вичерпується: моє ув'язнення28 — хоч як це дивно — так чи так присутнє і в тому, що здавалося б, не пов'язано із жодними зовнішніми обставинами, тобто в моєму внутрішньому житті, в тому, про що я розмірковую і чим внутрішньо живу: хай там я розмірковую про будь-що, але завжди можна відстежити його більший чи менший вплив на перспективу моїх думок і відтінки моїх почуттів, воно в них завжди присутнє як їх певний аспект чи величина. Різні його чудернацькі відлуння проникають майже до кожного мого сну, навіть мої сни не можуть від нього ухилитися. Воно не залишає мене навіть тоді, коли я захоплений якимось культурним переживанням, гарним фільмом чи книгою; детальніший аналіз характеру цих переживань це довів би.
Конкретні наслідки й порядок мого ув'язнення29 є відтак — хочу я цього чи ні — цілком самостійними й неминучими рамками, тлом чи «системою координат» усього мого теперішнього перебування у світі, всього мого буття без огляду на те, чи справді воно орієнтоване на безпосередні проблеми мого життя, чи на різні аспекти мого життя й становища взагалі. Загалом це не означає, що ці рамки якось суттєво змінюють мене самого, мою душу, вдачу, зрештою, мою «ідентичність». Ув'язнення лише утворює особливу місцевість, якою мені визначено в цей час іти й до профілю якої я маю, природно, прилаштовувати кожен свій крок; воно жодним чином не перетворює мене на когось іншого; мені лише потрібно — образно кажучи — трохи по-іншому рухатися. Справді, крім деяких побічних ознак певного внутрішнього зміщення, які випливають з нового досвіду і поглиблюють мої погляди на певні людські проблеми (і мій подив через них), й деяких зовсім другорядних деталей (як, наприклад, постійно зростаюча відраза до розмов про секс та еротику чи забування конкретної інформації), я не спостерігаю в собі жодних виразних змін. Можливо, у мене з'являється більш серйозне, відповідальне, розважливе й глибоке ставлення до деяких цінностей, але я цього не знаю напевне; чи справді це так, я переконаюся лише коли знову буду на свободі й поза впливом рамок, які наклало на моє життя ув'язнення30. Якщо Ти з .моїх листів вималюєш собі певну картину, то Тобі може здатися, що я посерйознішав і втратив іронію та гумор; це просто оптичний обман зору, що випливає з природних обмежень цього мого вияву.
Моє життя в ув'язненні, зрозуміло, з багатьох поглядів — не лише у сфері обмеження, яка обтяжує мою буденність, а й у численних інших питаннях, наприклад, у вимогах, які на мене накладає самоконтроль — є набагато важчим, ніж усе, що я до цього пережив. (Коли я кажу «з багатьох поглядів», це зовсім не означає з усіх!). Тому мені не здається, що я є тут цілком і незмінне пригніченіший, сумніший і розпачливіший, ніж деінде. Я собі здаюся постійно однаковим; лише радикально змінилося коло того, що мене радує чи засмучує. Лагідне слово, лист із дому, викурена у спокої сигарета, година цікавого читання, яке ніщо не перериває, — це все речі, які в моєму тутешньому контексті можуть принести мені більшу радість, аніж найбагатші й найрізноманітніші враження на свободі.
Якщо моє ув'язнення31 так широко проростає через моє теперішнє життя, то насамперед і головним чином завдяки своїм різноманітним частковим елементам і наслідкам, але як цілісне й своєрідне «явище в собі» — воно наближається до мене лише в одному-єдиному випадку: коли мене охоплює (загалом це буває нечасто і ніколи не набуває жахливих розмірів) певне загальне гнітюче відчуття закритости32 й відокремленосте від «справжнього буття» й «справжнього світу». Здається, я маю такий настрій лише тоді (це, зрозуміло, настрій поганий і останній, про який я б хотів писати), коли я безпосередньо екзистенційно відчуваю той факт, що я позбавлений свободи й огороджений дротом; це, власне, мій єдиний безпосередній чи специфічний в'язничний настрій. При цьому мені заважає навіть не те, що я не можу (саме зараз) кудись вийти, щось зробити, кудись подивитися, а швидше те, що коли б мені справді було б потрібно неминуче кудись іти, то я б не зміг цього зробити. Це логічно пов'язано з відчуттям безсилля й наростаючим страхом, що в моєму світі — з Тобою чи довкола Тебе або з рештою моїх близьких — відбувається щось лихе і що я не зможу цьому зарадити, вивчити на місці ситуацію і розділити це, чинити цьому спротив або вберегти від поганих наслідків. Я раптом виявляюся німим або кульгавим чи певним чином зв'язаним. Тут не йдеться про звичну клаустрофобію (я не страждаю від неї навіть в ув'язненні), це глибше й серйозніше відчуття, яке коріниться не лише в нервовій системі, а й у душі.
Повторюю, цей настрій проявляється в мене нечасто і в цілком помірних формах. Якщо я перестану отримувати звістки з дому, то, природно, постане небезпека, що він буде погіршуватися... Можливо, це на Тебе вплине.
[...]
Незважаючи на те, що Ти не пишеш, цілує Тебе Твій Вашек
10. 06. 1981.
[...]
Жодне живе створіння не з'являється на світ по своїй волі, й при цьому кожен тримається за своє життя, хоче жити й робити все, що може, аби жити — і по можливості в такий спосіб, немов він є лише його власним. Біологи називають це інстинктом самозбереження. У людини, як у кожної живої істоти, цей інстинкт є органічною частиною її тваринної природи, що червоною ниткою проходить через все її буття. Однак спосіб, у який цей інстинкт проявляється в людині, чимось дуже тонким, але надзвичайно суттєвим відрізняється від способу, в який він проявляється в решті живих створінь: у більшості випадків він діє — так само як і у них — як більш-менш невизначена очевидність, але, на відміну від них, він є лише природною відправною точкою і пружиною життя; водночас він може бути поставлений під питання або й зовсім заперечений тим, що людина ставить зовсім просте запитання, якого не існує в тваринному світі, тобто питання, чи справді їй потрібно жити і якщо так, то для чого.
Загалом мене цікавить не стільки те, що визначає нас як тварин, скільки те, що нас робить людьми. Тому інстинкт самозбереження як такий я залишу для фахівців і розпочну там, де цей інстинкт, так би мовити, закінчується: тобто з моменту, коли людина ставить запитання: «бути чи не бути». Якщо здатність поставити це запитання робить нас людьми і грунтується на нашому людському бутті, то спосіб, в який ми на нього відповідаємо, закладає нашу людську ідентичність — визначає, ким ми є.
* * *
Більшість людей, коли б ми поставили їм це запитання, відповіли б щось у тому сенсі, що їх життя тішить, що воно не видається їм таким уже й поганим, щоб його обірвати, і що воно їм — не зважаючи ні на що — дарує різноманітні втіхи, яких би вони не хотіли втрачати. І хоча вони поки що не зовсім щасливі, але не втрачають надії, що життя ще принесе їм кілька щасливих моментів, таких, заради яких варто жити. Коли б ця відповідь нас не задовольнила і ми б вимагали точнішого визначення тих радощів, які тримають людей на цьому світі, перед нами б відкрилася широка палітра різних речей: пиво, кохання, радість від праці, добра їжа, родина, діти, спорт, власна домівка, культурні враження, радість від вільного пошуку правди, радість від людської спільноти, служіння решті людей тощо.
Ці різні уявлення про сенсонаповнений зміст життя можуть нам більше чи менше подобатись, одного разу можуть видатися приземленими, а іншого, навпаки, дуже шляхетними, однак особисто мене набагато більше за їх «цінність», як чогось «у собі» (якщо споглядати з якоїсь більш-менш моралістичне33 позитивістської позиції) цікавить у них дещо інше: характер і глибина їх закорінення в людині; структура їх осмисленого функціонування; їх автентичне значення, вага й контекст, одне слово, їх глибше екзистенційне тло і взаємозв'язки. Питання, чому власне людина вирішує жити, є справді важливішим, ніж класифікація оцінювання «об'єктів», на які посилаються (часто непрямо і в невластивий для себе спосіб), дошукуючись, чому і як ці «об'єкти» повертають людину до життя та чому і як вони, навпаки, сприяють краху. Здається також, що нічого в них — від доброї їжі до служіння правді — саме по собі ще нічого не гарантує; будь-що однаково може як давати, так і віднімати в людини сенс життя; будь-що (або майже будь-що) може як підносити її над тваринним існуванням, так і повертати її до нього назад; майже з будь-чого вона однаково добре може черпати як надію, так і безнадію, обґрунтування життя й обґрунтування смерти.
* * *
Якщо питання «навіщо жити» окреслює тему, довкола якої я трохи намагаюся в своїх листах кружляти, то з попереднього абзацу мав би випливати спосіб цього кружляння; для мене йдеться не так про те, про що зазвичай найчастіше говорять, як про різні конкретні життєві цінності чи ідеали, але насамперед про людське буття як суб'єкт цих цінностей та ідеалів.
З радістю цілує Тебе Вашек
Р. S. Цього разу писав трохи поспішаючи, а тому не так каліграфічно.
1 Ув'язнення В. Гавела 1977 р. було нетривалим.
2 Газета ЦК Комуністичної партії Чехословаччини.
3 Тут і далі в тексті слова «Ти, Тебе, Тобі, Твій, Твого» тощо (звернені до дружини Ольги) починаються з великої літери.
4 Заміський будинок родини Гавелів (досл. «маленький замок»).
5 Чес. — «vševědoucnosti».
6 Маленька літера після знаку питання наявна в оригінальному тексті.
7 Йдеться про біблійний зміст цього словосполучення.
8 У чеській мові суд у біблійному значенні не є «страшним» (як це прийнято в українській традиції), а «останнім» (poslední), i тому тональність в оригінальному уривку тексту є дещо м'якшою.
9 Чес. — «horizont».
10 Чес. — «obzor».
11. Один із центральних районів Праги, пов'язаний із багатьма подіями історії Чехії та видатними особистостями. Тут багато пам'яток архітектури та пам'ятних місць.
12 «Матеріальним... матеріальної» — так вжито в оригіналі.
13 Чес. — každodenněji.
14 Один з родичів чи друзів В. Гавела (наголос на «і»).
15 Старовинний район центральної Праги. Назва походить від Празького Граду (резиденції чеських королів, а потім президента), який розміщений у цьому районі.
16 Чес. — «výzva» — контекстуальне можливий також і «виклик», але протиставлення в цьому контексті, на мою думку, є малоймовірним.
17 «Особу... особисто» (в оригіналі — osobnost... osobné).
18 Мотиви з Екклезіаста
19 Йдеться про затримку кореспонденції. Всі листи Гавела й адресовані Гавелу мають - свій порядковий номер, щоб уникнути плутанини.
20 ...že lze mluvit o jakýchsi «čtvero řádech».
21 Лад.
22 Nesčetné.
23 Очевидно в бібілійному розумінні. —М. І.
24 Zatíсhnutosti.
25 Hladce, autenticky, spontanné a suverénně...
26 Досл. — zavrenost (закритість).
27 Досл. — zavrenost (закритість).
28 Досл. — zavrenost (закритість).
29 Досл. — zavrenosti (закритости).
30 Чес. — uveznenost.
31 Досл. —zavrenost (закритість).
32 Uzavřenosti.
33 Чес. — moralistné.
| < Попередня | Наступна > |
|---|
